Історія не будується за один день, але існують моменти, коли роки застою випаровуються в одну мить завдяки відвазі звичайних людей. Наприкінці двадцятого століття над маховиком тоталітарної імперії нависла загроза не від армій чи ракет, а від людського прагнення дихати вільно. Тоді як більшості регіонів ще чекали на знак зверху, одне українське місто наважилося зробити неможливе — скинути ярмо партійного апарату знизу, руками власних мешканців.
Той час був сумішшю надії та відчайдушної боротьби — з мітингами, тиском спецслужб і протистоянням із системою. Події 1990 року в Житомирі назавжди змінили історію Центральної України, заклавши той фундамент державності, за який покоління українців борються століттями. Більше про це розповість yes-zhytomyr.
Тінь імперії та «Житомирська весна»
Пізно ввечері 13 червня 1990 року над Житомиром замайорів синьо-жовтий український прапор. Його було офіційно встановлено над будинком міської Ради відповідно до її рішення. На той час суверенної держави ще не існувало. Існувала Українська РСР у складі тоталітарної імперії, де всі сторони життя жорстко керувалися єдиною партією КПРС і КДБ із Москви. Житомирський обком та обласну прокомуністичну Раду очолював Володимир Федоров, спеціально направлений із Москви, колишній працівник апарату ЦК КПРС.
До путчу ДКНС у Москві та проголошення незалежності залишалося трохи більше року. На той час у Галичині — у Львові, Тернополі та Івано-Франківську — синьо-жовті прапори вже майоріли над містами. Проте Житомир став першим за межами Західної України, першим у Центральній, де національну символіку легалізували офіційним рішенням міськради — наперекір місцевим партійним босам.
А починалося все наприкінці вісімдесятих, у розпал горбачовської перебудови. Весна 1989 року перевернула життя міста: вперше відбулися альтернативні вибори, а на стадіонах і площах зібралися тисячі людей. Про ці мітинги тоді говорила вся закордонна преса.
Перші масові акції протесту в Житомирі гриміли навесні 89-го. Найбільші натовпи збиралися біля пам’ятника Пушкіну та на стадіоні «Полісся». Люди вперше вголос вимагали прибрати з Конституції СРСР одіозну шосту статтю про монополію КПРС на владу, зупинити цензуру і дати нормальну свободу слова. Звісно, КДБ намагався всіх залякати, але зупинити людей уже не виходило.
Тоді на авансцену вийшли неформальні організації.
1. «Громадянський фронт» на чолі з журналістом Яковом Зайком (Героєм Небесної Сотні, який загинув у лютому 2014 року на Майдані).
2. Українська Гельсінська Спілка (УГС) під керівництвом Валерія Колосівського та Василя Овсієнка.
3. Народний Рух та інші активні громадські об’єднання.
Кожен крок до свободи давався болісно: перші публічні підняття прапора супроводжувалися допитами, погрозами та переслідуваннями з боку спецслужб. Проте зупинити ланцюг єднання було вже неможливо.
Березневий перелом
У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до місцевих рад народних депутатів і Верховної Ради УРСР. Від Житомира до парламенту перемогли співголови «Громадянського фронту» Яків Зайко, Віталій Мельничук та Олександр Сугоняко. Вони увійшли до Народної Ради — національно-демократичної опозиції, яка згодом голосувала за Декларацію про державний суверенітет.
Однак справжній політичний землетрус стався на рівні міста. Національно-демократичні сили здобули переконливу перемогу на виборах до Житомирської міської Ради. Комуністи після 70 років панування опинилися в меншості.
Головний гальмівний механізм для змін крився в руках обласної номенклатури. Обком КПРС та облвиконком на чолі з Володимиром Федоровим, якого спеціально направили з Москви, до останнього намагалися зберегти жорсткий партійний контроль. У той час як демократична міська Рада на чолі з Віталієм Мельничуком ухвалювала прогресивні рішення, обласний апарат погрожував судами, блокував фінансування та вимагав розпуску виконкому, створюючи двовладдя у місті.
«У лютому 1990 року збори трудового колективу ВО «Електровимірювач», а згодом і інших підприємств висунули мене кандидатом у народні депутати… Кінець 1980-х був часом гласності, коли московська імперія зла, програючи у протистоянні із Заходом, змушена була послабити цензуру», — згадує Віталій Мельничук, перший обраний Житомирський міський голова.
2 квітня 1990 року міська Рада обрала його своїм головою.
Історичне рішення та розгортання прапора
24 травня 1990 року, після тривалої підготовки та вивчення історичних матеріалів за участю видатних науковців, Житомирська міськрада абсолютною більшістю голосів прийняла доленосне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира».
Депутати легалізували синьо-жовтий прапор, Тризуб та гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля». Голосували представники різних національностей: українці, росіяни, євреї, поляки, чехи. Того ж дня прапор зайняв своє почесне місце в президії поруч із радянським символом.
Поблизу міської ратуші розгорнулася справжня боротьба. Попри тиск обкому КПРС, погрози прокурорів та анонімні ультиматуми про «замінування», робітники та депутати підготували флагшток із нержавіючої сталі та виточений вручну з латуні Тризуб.
13 червня 1990 року, пізно ввечері, група депутатів і патріотів встановила синьо-жовтий прапор на фронтоні міської ратуші.
Реакція системи — прокуратура та суди вимагали негайно зняти «націоналістичне полотнище», а міліція ночами зривала прапор, який житомиряни встановлювали знову і знову.
Реакція пересічних житомирян на такі дії силовиків була рішучою. Дізнавшись про нічні «напади» міліції на державний символ, трудові колективи місцевих підприємств (зокрема ВО «Електровимірювач») та студентство організували стихійні чергування й живі ланцюги навколо міської ратуші. Будь-які спроби знову зірвати прапор блокувалися масовими протестами робітників, що фактично паралізувало спроби партійців повернути ситуацію назад.
Стійкість влади — у березні 1991 року міська Рада відбила спробу партійного саботажу та відставки виконкому, зберігши демократичний курс аж до проголошення незалежності.
Спадок, що живе крізь покоління
Події 1990 року в Житомирі довели: справжня демократія народжується не за вказівкою згори, а через внутрішню потребу суспільства скинути кайдани страху. У 2010 році міська рада офіційно оголосила 13 червня загальноміським святом — Днем підняття українського прапора над Житомиром.
Сміливий крок Житомира став потужним каталізатором для всієї Центральної України. Приклад житомирян надихнув сусідні області — Київську, Вінницьку та Рівненську — також долати страх перед партійним апаратом і легалізувати національну символіку ще до проголошення Незалежності у серпні 1991 року, доводячи незворотність краху тоталітарної системи.
Те саме древко з нержавіючої сталі та той самий латунний Тризуб продовжують нагадувати про мужність людей, які не боялися йти проти системи. Покоління українців продовжують захищати свободу на передовій та всередині країни, спираючись на міцний фундамент, закладений десятиліття тому. Хто боровся за свою землю тоді, надихає нас і надалі, бо незламний дух неможливо скорити жодним імперським тиском.
Список використаних джерел: