Війна, слово яке в собі містить п’ять літер, три з яких приголосні і дві голосні. Фонетична і лексична його складова нічим не відрізняється від інших слів, та його сенсове навантаження має чимало страшного, важкого, трагічного і всього, що можна вважати епітетом і синонімом до вищезгаданих. Далі на yes-zhytomyr.
Війни і конфлікти завжди були невід’ємною складовою різних епох і поколінь, всі вони між собою відрізнялися масштабами, використанням зброї, характерами, стратегією, але спільне у них завжди одне, це смерть простого люду, який був у механізмі війни, як розхідний матеріал.
Ось саме такий простий люд, виконує найважливішу функцію у тих війнах, а саме захищає те, що по праву йому належить, його рідну землю, домівку, родину.
В очікуванні неминучого
Кінцівка 2021 року для мешканців Житомира видалася звичайною, якщо не враховувати “ковідні” обмеження, до яких містяни, вже здається, звикли і, як виявилося згодом, то були квіточки з подіями початку 2022 року.
Медіа простір підігрівався з усіх боків про можливе вторгнення рф на територію України і зокрема Житомирщини зі сторони Овруцького району.
Першою потенційно датою вторгнення вважалося кілька дат січня 2022 року, але українці навідріз відмовлялися вірити, що в ХХІ столітті посеред Європи може розпочатися війна в усіх її проявах. Особливо вірогідною датою початку повномасштабного вторгнення ЗМІ, військові і політологи вважали 21 січня, та того дня наша держава виконала контр крок, який лише відтермінував жахливі події лютого. Кількасот жителів Житомира з жовто-блакитним стягом пройшлися головними вулицями міста утворивши “Ланцюг єдності”, таким самим чином відсвяткувавши День Соборності України. Схожі акції відбулися у кожному місті нашої Батьківщини. Та попри посмішки і вогонь в очах, все ж більшість серцем відчували, що не сьогодні, то вже завтра ворог все ж зробить свою темну справу.
Найдовший лютий в житті
Нервове напруження досягало апогею і з кожного кутка тільки й розмов про можливе вторгнення рф, та попри застереження одних, інші сприймали інформацію агресивно, адже не хотіли допускати тієї думки, але ніч 23 лютого змінила все і всіх.
Як за підручниками Адольфа Гітлера, підло і підступно в четвертій годині ранку, коли містяни бачили кольорові сни, їх розбудив не будильник на телефоні, а вибух в сусідньому містечку, та в перші хвилини всі списали це на звук ДТП, або ж чергову аварію трубопроводу, але страшна правда з кожною секундою все ж брала гору над невірою.
В перші тижні і місяці війни Житомирщина тримала стрій, але саме цей етап виявився найважчим для нашого краю.
Найпотужніший і найвідчутніший удар прийшовся на Овруцький район і прилеглі селища, які піддавалися чи не щоденним обстрілам з ЗРК. Кордон з північними “горе сусідами” було утримано, щоправда, в перші тижні все ж нашим воїнам довелося добряче попріти, аби окупанти не дійшли до самого міста Овруча і ціною надзусиль за кілька місяців північ Житомирщини було удобрено тілами тих, хто зазіхнув на чуже.
Зруйновані домівки, покалічені долі, групи ДРГ, сирени, кров, шок, всього цього було вдосталь та перші місяці Полісся тримало удар, але не впало ниць.
Окремим рядком в тій страшній історії потрібно вписати небо нашого краю, яке було схоже на решето і щоразу ворожі літаки без перепон долітали до Житомира і завдавали авіаційних ударів по місту і районним центрам. Чого лише вартий зруйнований ліцей №25, нафтобази, військові об’єкти міста і поза ним. Але через пів року від лютого військовий брухт ворогів все частіше почав падати ще не кордоні з нашим краєм, а згодом і взагалі не підлітати до нашої рідної Житомирщини.
Кордон Полісся з часом почав перетворюватися в непідкорену фортецю, куди війська ворогів вже й не думали підступати, адже знали, що це буде самогубством, зазіхнути на нашу рідну землю, яку оберігає найміцніше козацьке військо, яке ще жоден не поставив на коліна і цього разу окупанту не вдалося втілити в життя свій кривавий план.
Житомирщина вистояла ціною не втрат, а ціною тих, кого у нас забрали вороги, які будуть покарані нашими воїнами, долею і Богом, який просто так нічого не залишає.
Чорні літери на білому фоні аж ніяк не передадуть того болю, страху і розпачу, який пережила наша рідна земля і хочеться сподіватися, що нашими ворогами в майбутньому будуть хіба шкідники на українських земельних ділянках. А ті хто прийшов до нас зі зброєю на кілька поколінь вперед зіпсували з нами стосунки, та хтозна, можливо назавжди і то вже будуть вирішувати наступні покоління, прощати чи ні, того, хто колись пролив кров його предків.