П’ятниця, 20 Травня, 2022

Воєнні сторінки Житомира

Друга Світова війна завдала всій Україні дуже великої шкоди. Житомирська область та безпосередньо Житомир – не виключення. Проте попри усі жахи бойових дій, які відбувалися в місті, варто пам’ятати про героїчну історію, сторінки жорстокості та подвиг місцевого населення й армії. Тому рекомендуємо ознайомитися з цим матеріалом, щоб згадати, що відбувалося з Житомиром під час найжахливішого злочину проти людства. Далі на yes-zhytomyr.

Що зробила з містом Друга Світова війна?

До моменту атаки з боку нацистів Житомир встиг стати справжнім культурним центром: мешканці міста пишалися культурною спадщиною у вигляді кількох театрів, філармонії та палацу піонерів. Можна навіть виділити митців. що представляла різні види творчості у цей період:

  • поет Олександр Безіменський;
  • драматург Іван Кочерга;
  • композитори Віктор Косенко, Борис Лятошинський та Михайло Скорульський
  • режисер Володимир Магар;
  • та інші видатні житомиряни.

Окрім культури, місто розвивалося також промислово.

Вже після першого нападу 22 червня 1941 року Житомир зазнав сильних втрат – бомбардування німецькою авіацією знищило велику кількість споруд. Протягом декількох наступних днів розпочалася примусова мобілізація населення. Червона армія поповнилася більш як трьома тисячами житомирський солдат. Уже в липні частина населення, яка залишилася, була поступово евакуйована. Окрім людей, Житомир втрачав промислові підприємства, школи та дитячі садочки, інші установи. Їх вивозили на Схід.

6 липня евакуація цивільного населення завершилася, а вже дев’ятого липня нацистська армія увійшла до Житомира. Вони одразу зіткнулися з контрнаступом, який повторювався декілька разів. Опір чинила 5-а Армія, а командування на себе взяв генерал-майор М. І. Потапов. Завдяки військам німецька армія зазнала збитків у вигляді більш як 30 тисяч солдатів та офіцерів, а також декількох сотень танків. Саме завдяки діям П’ятої армії вдалося затримати нацистів на тривалий час, завадити їх просуванню до Києва.

Пізніше, вже восени Житомир став адміністративним центром генеральської округи. Це сталося 20 жовтня 1941 року. На території Житомирської області працював концентраційний табір, де щодня гинуло близько чотирьох сотень людей. Це відбувалося на восьмому кілометрі Новоград-Волинського шосе. Туди кидали військовополонених, хворих та поранених. Він був замаскований під лазарет. Наразі на цій території розташовані братські могили, де поховано 65 тисяч військовополонених та 45 тисяч цивільних мешканців.

Як утримували людей у концтаборі на території області?

Створення двох концентраційних таборів було першим кроком у становленні нацистської влади на Житомирщині. Туди направляли військовополонених. Про умови їх перебування ми можемо довідатися з певних джерел, а саме “Заключного акту дослідження місць розстрілів громадян міста і району німецькими загарбниками. В одному з них, що розташовувався на території Школи №2 (за вулицею Івана Франка), згідно з документом, умови були жахливими. В першу чергу, це стосується харчування: гнилі овочі та гниле м’ясо померлих коней, які просто жбурляли на землю у сирому вигляді. Військовополонені були вимушені споживати їх так. Смертність від голоду фіксувалася щоденно й у великих кількостях. Так, адміністрації концтабору надавали продукти місцеві жителі, проте використовували нацисти їх лише за власними потребами, зокрема, сир, молоко та яйця. Зареєстровано жахливий випадок, коли військовополонений, що взяв один буряк під час його перевезення, був застрелений одразу.

Дорога від вокзалу до концтабору була справжнім пеклом – тих, хто відставав або виглядав виснажено розстрілювали на очах у цивільного населення. Усіх інших навмисно штовхали, щоб ті йшли багнюкою та калюжами.

Фізичні навантаження були понаднормовими. Для прикладу, щоденно 10-12 військовополонених зобов’язували возити важкі вантажі. Цивільні мешканці намагалися допомогти та передати їжу, проте їх спроби закінчувалися дуже погано. Однією з небайдужих була дівчина Тамара Подкаура, якій виповнилося тільки 16 років. Вона передала трошки продуктів, а на шляху додому була поранена у живіт, після чого загинула у лікарні. Відомо про священника Тимура Петро, якого за допомогу жорстоко побили. 

Повернемося до лазарету, у якому замість лікування хворих, практикувалися справжні тортури – знеболювання під час операцій не надавалося, а задля хірургічної практики лікарі виконували ампутацію кінцівок без стерилізації перев’язувального матеріалу. Очевидно, що внаслідок таких втручань виникало зараження крові та смерть пацієнтів. 

Ще один концтабір розташувався на території безпосередньо міста Житомира. Рішення про його створення було прийняло у 1941-ому році. Він знаходився на території Богунський казарм. Територію концтабору було відділено колючим дротом, через які проходив електричний струм. У чотири великих будівлі було поміщено близько сотні тисяч солдатів та командирів. Через велику кількість осіб, місця майже не було.

В обов’язках військовополонених була важка фізична праця – перенесення вантажів. Якщо люди показували знесилення, їх показово застрелювали. На одну особу на добу виділялося півлітра води та 100 грамів проса, що стало причиною масової смертності від голоду. Люди постійно хворіли, а замість лікування їх вбивали.

Пізніше у січні 1942-го року концентраційний табір отримав назву “Шталаг 358”. Восени (у жовтні-листопаді) 1943 року він припинив своє існування. Більш як сотня тисяч полонених загинула на момент визволення міста впливу нацизму. Людей, яких було звільнено, одразу відправляли на фронт, іменуючи зрадниками.

Навчання під час війни у Житомирі

Після падіння перших бомб 22 червня у теперішньому Житомирському Державному Університеті імені Івана Франка відбувся мітинг. Усі присутні колективно засудили нацистську агресію та поклялися захищати свою країну. Багато хто з викладачів та студентів висловлювали бажання долучитися до лав діючої Червоної Армії та Флоту. Сотні вихованців зробили це вже у перші кілька діб. Деякі представники записувалися до ополчення, які згодом складали санітарні загони та винищувальні батальйони.

Державні екзамени, якими повинні були закінчити навчальний рік, проходили в атмосфері війни. Студенти, які отримали дипломи, брали до рук зброю та відправлялися захищати свою Вітчизну. Майор О. О. Павловський – викладач тогочасного Інституту – командував винищувальними батальйонами, які займалися виявленням та знищенням шпигунів та диверсантів з боку ворогів. У сучасному гуртожитку №1 було організовано штаб батальйону.

Додатково у приміщенні Інституту було організовано військовий шпиталь. Звичайні студенти виступили санітарами, які надавали медичну допомогу.

Після масового обстрілу, що відбувся 5 липня, багатьом студентам довелося пішки долати шлях до Сходу. Довелося евакуювати шпиталь ешелоном. 

Згодом місто вдалося звільнити від нацистської окупації. Це відбулося в ніч на перше січня 1944 року. Житомир став містом-руїною. Тогочасний Інститут також зазнав нищівного впливу – зруйновано було бібліотеку, кабінети, лабораторії, житлові будинки та студентський гуртожиток. Приймання студентів розпочався вже влітку того ж року, після часткової реставрації. Першого вересня вже розпочався новий навчальний рік.

У повоєнні роки проводити заняття було надзвичайно складно – сильно відображалася відсутність світла та опалення, а вікна забивали фанерами. За таких умов доводилося проводити лабораторні заняття, проголошувалися доповіді, писалися лекції. Не вистачало квартир для викладачів та кімнат гуртожитку. Але у студентів було величезне бажання навчатися. 

Партизанський рух на території Житомирщини

Влітку 1942 року партизанський рух отримав масовий характер. На території області одночасно існувало декілька з’єднань, зокрема:

  • Сабурова;
  • Маликова;
  • Шитова;
  • Наумова;
  • Скубка;
  • партизанські загони польського та чехословацького спрямування під командуванням Сатанівського та Яна Налєпки;
  • місцеві партизанські загони.

Диверсійні групи Сабурова працювали на територіях залізниць у напрямках Сарни-Лунинець, Коростень-Сарни, Коростень-Житомир. Їх налічувалося близько п’яти десятків. Вже за рік існування партизанського руху, у 1943 році протягом квітня-червня майже 100 нацистських ешелонів було збито, чотири залізничні мости висадили у повітря, а 25 мостів – знищено на шосейних шляхах. Завдяки загонам з’єднань Маликова вдалося протягом сорока днів утримувати залізничну дільницю Коростень-Житомир у непридатному стані.

Усі ці події стали передумовою для того, щоб почати називати Житомирську область партизанським краєм. Партизанські загони складалися з небайдужих громадян абсолютно різних професій та прошарків суспільства. Сюди входили люди з інтелігенції, комуністи, комсомольці, безпартійні особи, молодь та літні люди, Окрім цивільного населення, до загонів також вступали червоноармійці, яким не пощастило опинитися у тилу ворога через певні обставини. 

Діяльність “народних месників” вибивала з колії гітлерівську армію. Лише дивізією Маликова протягом усього періоду бойових дій вдалося знешкодити 18 тисяч нацистських солдатів та офіцерів, більш як сотню танків та гармат, майже 800 автомобілів й тракторів, а 389 ешелонів було збито. Тобто можна із впевненістю сказати, що окрім завдання матеріальних збитків противнику, вдалося впливати на нього психологічно.

У 1943 році завдяки Житомирсько-Бердичівській операції вдалося звільнити місто від нацистської окупації разом зі Звягелем та Бердичевом за декілька днів. Уже за половину місяця вдалося повністю очистити рідну територію від ворожої армії та ворожого впливу. 

Як житомиряни відбудовували місто?

Після того, як Житомирська область була повністю звільнена, усі фронтовики, партизани та підпільники взялися відбудовувати ті руїни, які лишилися після жахливих подій. Відбудовувалися міста та села, народне господарство тощо. Звичайні люди займалися плавленням металу, добуванням вугілля, зведенням житлових будівель, будівництвом заводів фабрик, лікарень, шкіл та хлібзаводів. Після відбудови кадрів вистачало – люди самостійно вчителювали, виховували маленьких діток, лікували тощо. Деяким робити це не заважало навіть каліцтво та жахливі рани.

Важливо відзначити, що велику кількість громадського населення було знищено окупантами. 113 тисяч – вбито, а більш як 10 тисяч відправили на каторгу. Музичну та панчішну фабрику було зруйновано разом з меблевим комбінатом, 17 промислових артілей, залізничний вузол, будівлі обласного виконавчого комітету та міської ради, педагогічного інституту, міської лікарні, музею тощо. 

Десять шкіл одразу відновили заняття після звільнення міста від нацистської окупації. Загалом у них вдалося проводити навчання для чотирьох тисяч дітей. У 1945-ому році було відновлено роботу ще одинадцяти шкіл, де згодом отримували знання чотири з половиною тисячі учнів. 

Пізніше було відкрито торгівлю та вона поступово розвивалася. З’явився універмаг, меблевий, книжковий, парфумерний та багато продовольчих магазинів. Активно займалися відбудовою житлових кварталів: вулиць, бульварів та скверів. 

За перші п’ять років після офіційного завершення війни вдалося реконструювати й розширити авторемонтний завод, меблевий комбінат, безліч різноманітних підприємств, панчішної техніки (вона поповнилася новою технікою) та фабрики музичних інструментів. У місті функціонувало 32 школи, які налічували приблизно чотирнадцять тисяч учнів, що більше, ніж у довоєнний період. Вчителів також вистачало, кваліфікованих кадрів було майже шість сотень. Також були три технікуми та чотири училища, які згодом прийняли дві тисячі учнів. 

Таким чином протягом десятків років після війни вдалося суттєво налагодити економіку, загальний рівень життя населення та взагалі його темп. Місцеве населення доклало значних зусиль для покращення ситуації, що свідчить про їх сильний дух та величезну мотивацію.